Свідки з’явлення

Двоє бідних дітей

Двоє дітей – Максимін Жіро і Мелані Кальва були свідками об’явлення Пресвятої Діви в Ля Салет. Обоє бідні, проте з щирими і простими серцями. Максимін Жіро проживав у Корі зі своїм батьком-стельмахом. Йому виповнилося лише сімнадцять місяців, коли померла його мати. Батько оженився вдруге, а Максимін зростав без материнської опіки, без догляду, проводячи багато часу зі своїми собакою та козою, бігаючи гірськими стежками. Шкільне навчання в ті часи було необов’язковим, тому до школи він не ходив, а тим більше на катехезу. Одинадцятирічний хлопчик, як і всі мешканці Кору, розмовляв місцевим діалектом. Кружляючи вулицями селища, серед заїжджих на станцію диліжансів він навчився кількох французьких слів.
DSCN8141Мелані Кальва, хоч і виглядала молодшою, мала п’ятнадцять років. Вона також була родом з Кор. Батько її працював на пилорамі, але з великим бажанням брався до будь-якої іншої роботи, оскільки мав велику родину: у 1827-1844 роках у родині Кальва з’явилося на світ дев’ятеро дітей. Мелані була четвертою. Вона не мала ще й десяти років, коли почала пасти корів в сусідніх господарствах. Весною 1846 року вона працювала в Абляндені – одному з поселень комуни Ля Салет, на родину Пра. Живучи далеко від родинного вогнища, дівчинка росла кволою й замкненою в собі. Подібно до Максиміна, вона не вміла ані читати, ані писати. Вона також не навчалась катехезі, тому парох з Коруне міг допустити її до першого Святого Причастя

Діти не були знайомі між собою, бо Мелані рідко відвідувала Кор і то переважно пізньої осені тавзимку.

Одного осіннього дня
DSCN2802У середині вересня 1846 року у П’єра Сельма, селянина з Абляндену, занедужав пастух. Господар пішов до Кору, до свого приятеля стельмаха Жіро і сказав: «Позич мені на кілька днів твого Максиміна». Cтельмах здивувався: «Що? Максиміна за пастуха? Він занадто легковажний, щоб пасти худобу». Врешті вони домовилися і вже 14 вересня малий Максимін опинився в Абляндені, а 17 вересня у селищі зустрівся з Мелані. 18 вересня вони пасли свої отари на громадському пасовиську «Під Узгір’ям» (Ле Плано). Після обіду Максимін спробував розговорити Мелані, але спочатку вона не хотіла підтримати розмови. Урешті, коли відкрилося те, що їх об’єднувало походження з Кору, вони розговорилися і вирішили, що завтра знову будуть пасти разом худобу на тому самому місці.

У суботу 19 вересня 1846 року діти вже зранку піднялися на гору. Кожен з них поганяв маленьке стадо з чотирьох корів. Максимін мав з собою ще батьківських козу та собаку. На полонині стояла чудова сонячна погода. Коли в долині, у селі задзвонили до молитви «Ангел Господній», пастушки погнали корів до «джерела для худоби», утвореного струмком, що протікав невеликим яром Ля Сезія. Після цього погнали худобу до пасовиська на схилах гори Ґарґа. Була спека. Тварини ремигали, а Максимін з Мелані пішли яром вгору до «джерельця для людей», яке знаходилося ліворуч від струмка. Біля джерельця діти з’їли обід, що складався з хліба і шматка сиру. Двоє хлопців і дівчинка, які пасли худобу нижче, прийшли до джерельця і діти перемовилися кількома словами. Після їх відходу Максимін і Мелані зійшли на кілька кроків нижче і перейшли на інший берег струмка. У тому місці було складено каміння, біля якого знаходилося висохле джерело. З того джерела вода била тільки навесні, коли танув сніг або коли йшли довготривалі дощі. Було це так зване «мале джерельце» (через два дні після з’явлення люди зауважили, що воно почало бити, і відтоді безперервно до сьогодні з нього дзюрчить вода).

Вогняна куля

Біля «маленького джерельця» діти полягали на траву і заснули. Спали півгодини, а може й довше. Раптом Мелані прокинулася і розбудила Максиміна: «Максиміне! Максиміне! Швидко вставай! Пішли пошукаємо корів. Я не знаю, де вони»!

Очевидно, з пагорба діти не бачили полонини, на якій залишилися корови. Вони швидко піднялися протилежним до гори Ґарґа схилом і звідти побачили все пасовисько. Корови були на місці й спокійно жували траву. Діти полегшено зітхнули. Мелані почала спускатися до джерельця, щоб забрати звідти торбу з харчами, до того, як туди зійдуть тварини. На півдорозі вона раптом зупинилася. «Максиміне! Глянь, яке світло! Там в долині!» – «Покажи де? Покажи де?» – гукнув хлопець, підбігаючи до пастушки.

На тому місці, де вони відпочивали, з’явилася вогняна куля, «немов сонце там упало». Світло вирувало, збільшувалося і відкривалося. У самій кулі діти побачили постать жінки. Вона сиділа, спираючись ліктями на коліна, і ховала у долонях обличчя, сповнене смутку. Спочатку налякана Мелані випустила кий для пасіння худоби з рук, Максимін же думав про захист. «Тримай кий! Ходи! Ось, так, як я! Якщо “воно” спробує нам щось зробити, я його добряче почастую»… Навіть пізніше, під час розмови діти не впізнали незвичайної гості. Просто називали її «Прекрасна Пані».